Віктор Петров

Віктор Платонович Петров (10 жовтня 1894, Катеринослав — †8 червня 1969, Київ) — український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог; доктор історичних та філологічних наук. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії. Свої твори писав також під псевдонімами В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо. Віктор Петров народився у Катеринославі в родині священика. Дитинство його минуло в Одесі. 1913 року він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова, був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «рос. Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917—1920). Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925—1929) та головою Етнографічної комісії (1927—1933). У 1920-ті роки належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова — Софією Зеровою — з якою у нього починається роман. 1930 року Петров отримав докторат за дослідження «Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Цього ж року фігурував у справі фіктивної Спілки визволення України, внаслідок чого був звільнений з посади керівника Етнографічної комісії і понижений до посади наукового співробітника. 1941 року короткий час був директором Інституту українського фольклору. Від 1941 року науковець перебував в окупованому німцями Харкові. Видавав часопис «Український Засів» у 1942—1943 роках. Наприкінці Другої світової війни опинився в Німеччині і був пов'язаний з Українським науковим інститутом в Берліні. Був одним із засновників Мистецького українського руху. Перебуваючи в еміграції, у 1947—1949 роках викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. 18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена. Це призвело до виникнення різноманітних версій його вбивства. Згодом виявилося, що він знаходився в СРСР і працював в Інституті історії матеріальної культури в Москві. Від 1956 року він працював в Інституті археології у Києві.