Віктор Авдюшко

Заслужений артист РРФСР (1965). Народний артист РРФСР (1974).

Зовнішні дані актора, властива йому при деякій суворості образу особлива чарівність визначили його амплуа. Він грав простих російських людей, на яких тримається життя, причому серед понад шести десятків зіграних ним ролей, здається, не було жодної негативної. Персонажі Авдюшко — це люди, які подолали війну і налагоджують мирне життя. У стрічках значних або зроблених на злобу дня актор працював з незмінним професіоналізмом, великою самовіддачею. Він створив численні образи хлопців-робітників, матросів і солдатів — і в картинах, присвячених давній історії, як у стрічці «Герої Шипки» (1954), і нещодавньому часу, як фільми про Велику вітчизняну війну «Живі і мертві» (1963), «Звільнення» (1968-1971 ), «Пісня про Маншук» (1969), «А зорі тут тихі...» (1972) і багато інших. Навіть у ролі, наприклад, маршала Конєва (Солдати свободи, 1977) актор грав російського солдата, тільки вищого рангом. Перша велика робота, роль секретаря райкому Павла Мансурова, дала актору можливість розсунути жорсткі рамки амплуа, розширити творчий діапазон. Історія затвердження актора на роль досить незвичайна. Зазвичай артисти чекають запрошення від режисерів. Євген Урбанський теж чекав-чекав, але не дочекався, приїхав на «Мосфільм» і вирушив по павільйонах пропонувати себе. Скрізь йому байдуже відмовляли. Відмовив Урбанському і Юлій Райзман, що набирав у той час акторів для фільму «Комуніст». На головну роль режисер пробував свого учня Віктора Авдюшко. Урбанський вирушив далі, поки не опинився перед режисером Михайлом Швейцером. Той придивився до Урбанського і вирішив його спробувати. Кінопроби виявилися дуже хорошими, але їх повинен був затвердити Юлій Райзман як старший за посадою на «Мосфільмі». Райзман подивився кінопроби і ахнув — те, що треба! Та просто так забрати актора у Швейцера було неделікатно, і тоді Райзман сказав: «Я Швейцеру поступаюся Віктором Авдюшко. Стверджую його без всяких проб. Починайте зйомки». Однак фільм Михайла Швейцера «Тугий вузол» (1957) так і не вийшов на екрани. Кінематографічне начальство погодилося б на вихід картини про переродження порядної людини, партійного працівника, що хай і буває, але вкрай рідко. Однак абсолютна чарівність актора змістила всі смислові акценти, гра його була настільки переконливою, що піднімала окремий випадок до узагальнення. Фільм піддався різким переробкам, був дознятий із заміною одного з акторів, перемонтований і випущений в обмежений прокат під назвою «Саша вступає в життя» (первісний варіант вперше показаний в 1989 році). Не менш різкій критиці піддався і фільм «Світ який» (1961; «Золота медаль і «Золотий кубок» на Міжнародному кінофестивалі у Венеції, 1961), де герой Авдюшко, контужений солдат Ямщиков, прямує в госпіталь. Акторові довелося будувати образ самими скупими виразними засобами — одні очі висловлюють стан душі цієї людини, приреченої на мовчання. Однак і цей фільм, частково перероблений, був надрукований в обмеженій кількості копій і масовому глядачеві залишився недоступний. Останньою роботою Авдюшко стала роль маршала Конєва в епопеї Юрія Озерова «Солдати свободи». У фільмі розказано про найважливіші події 1944, зокрема — про операцію «Багратіон», Варшавське повстання, початок визволення Польщі. На екрані — відважні герої, які здійснювали безсмертні подвиги в ім'я щастя людства. На екрані — солдати свободи. Незадовго до цього він знімався в іншому фільмі, теж про війну, де і підхопив смертельну недугу. Ось як згадує про це Лідія Смірнова: «Авдюшко на Далекому Сході повинен був зніматися на тлі військових кораблів, які ось-ось могли піти, і знімальна група могла не виконати план. Група приходила до Авдюшко і благала, щоб він, хворий, працював. І він у шинелі з автоматом через плече, із запаленням легенів залазив у крижану воду. Зняли два дублі, і у нього утворився гнійний плеврит. Через сім місяців він помер». У грудні 1975 року Віктор Антонович лише б відзначив своє 50-річчя, а 19 листопада 1975 він помер у Москві. Похований на Ваганьковському кладовищі (37 ділянка).

Віктор Авдюшко був одружений на естонській актрисі Лійні Орловій. Їхня дочка — Марія Авдюшко — нині живе в Таллінні. Вона — провідна актриса Державного російського драматичного театру Естонії.