Антоній Погорєльський

Антоній Погорільський (рос. Антоний Погорельский, справжнє ім'я Перовський Олексій Олексійович;1787, Почеп, Мглинський повіт, Новгород-Сіверське намісництво — †9 (21 липня) 1836, Варшава, Царство Польське) — відомий письменник, представник українського антиімперського культурного руху на Стародубщині, онук гетьмана Розумовського, брат державних діячів графів Лева і Василя Перовських, дядько Олексія Толстого і братів Олексія та Володимира Жемчужникових. У 1807 році закінчив Московський університет. Автор повісті «Лефортівська маківниця» (1825), збірки повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828), повісті-казки «Чорна курка, або Підземні жителі» (1829), роману «Монастирка» (1830—1833). Помер 21 липня 1836 р. у Варшаві. За його однойменним твором знято фільм «Чорна курка, або Підземні жителі» (1980). Позашлюбний син Олексія Кириловича Розумовського і Марії Михайлівни Соболевської, старший з братів Перовських (прізвище Перовські отримали позашлюбні діти («вихованці») графа О. К. Розумовського і дочки його берейтора М. М. Соболевської, з якою О. К. Розумовський прожив у фактичному шлюбі більше 35 років). Олексій Перовський народився 1787-го року на Стародубщині, у місті Почепі, що належав тоді його дідові, колишньому гетьману України Кирилу Розумовському. Дуже скоро батько віддає його учитися до елітного пансіону, де казенна та казармова атмосфера вельми пригнічує та нервує хлопчика. Одного дня він вирішує бігти з пансіону, падає із паркану та ламає ногу. Спогадом на все життя від цієї першої спроби вирватися за ґрати імперської системи залишається кульгавість. Але й вона не заважає талановитому хлопчику учитися, читати книжки, й 1805-го року Олексій Перовський вступає до Московського університету, а вже через два роки закінчує його із званням доктора філософії та словесних наук, захистивши, а потім і видавши друком свою докторську працю трьома мовами – французькою, німецькою та російською. Двохрічне навчання в університеті, де науки викладали українські професори Сохацький та Прокопович-Антонський, пробуджує в Олексія Перовського спрагу до вивчення української історії, яку тоді ще ніхто ретельно не систематизував – він збирає по архівах історичні матеріали, що стосуються України, та одночасно вирішує зайнятися й літературною діяльністю – пише план майбутнього роману з українського життя, у якому бажає показати, як деградує українське шляхетство в Російській імперії, позбавлене автономних прав, та приречене на зросійщення та провінційність. Але політичні події в країні змушують Перовського відмовитися на якийсь час від літературних занять – 1812-го року, коли війська Наполеона загрожували існуванню Російської імперії, імперська влада звернулася й до українців, прохаючи нащадків козацької старшини створити українські козацькі загони для боротьби з французами, обіцяючи у свою чергу відродження в Україні такої системи, як була за часів Гетьманщини. Обнадієні владними обіцянками, представники козацьких родів збирають козацтво на війну (на Стародубщині створенням козацьких загонів 1812-го року займався Михайло Миклашевський). Не зважаючи на власну кульгавість, йде до українського війська й Олексій Перовський — у званні штаб-ротмістру 3-го українського козачого полку він бере участь у битвах під Дрезденом та при Кульмі. Там, у Німеччині, Перовський знайомиться з князем Миколою Рєпніним, у якого служить старшим ад'ютантом. У Дрездені Олексій залишається на два роки — служба під керівництвом князя Рєпніна, особисте знайомство з великим німецьким письменником Гофманом, роблять великий вплив на подальший розвиток світогляду нащадка гетьмана Розумовського. Приїхавши у Росію, Перовський вирішує повернутися саме на Україну, туди де розпочиналися його дитячі роки. Найближчим другом дитячих років Олексія була його сестра – Ганна Перовська. Норовистий батько віддав її заміж за старого графа Костянтина Толстого, але вже через кілька років цей нерівний шлюб розпався, і Ганна із маленьким сином Олексієм шукає допомоги у свого брата. 1822-го року у Почепі помирає Олексій Розумовський, а його маєтки у Північній Сіверщині переходять до його сина – Олексія Перовського. Перовський із сестрою та племінником перебираються сюди жити – з двома місцевими маєтками – Красним Рогом та Погорільцями буде пов'язане усе їхнє подальше життя. Сестрі Ганні більше сподобається Красний Ріг, а Олексій обирає для себе саме Погорільці, село, що розташоване на межі Сосницького та Новозибківського повітів Чернігівської губернії. Маленький племінник Альоша проводить свої дитячі літа в обох маєтках, а дядько, не створивши власної сім'ї, завжди поруч із ним, займаючись його вихованням та навчаючи його любові до рідного краю. Свідомо відмовившись від державної служби, Олексій Перовський дає свою згоду лише на діяльність як попечителя Харківського навчального округу. Але найкращі свої сили віддає Олексій Перовський тепер літературі. Наче чернець епохи Київської Русі, затуляється Олексій Перовський у своїх Погорільцях, аби писати тут свої літературні твори, і псевдонім собі бере відповідний — Антоній Погорільський, натякуючи цим на долю засновника Києво-Печерської Лаври Антонія, якому так само довелося тікати на Чернігівщину з охопленого політичними суперечками Києва в ХІ ст. Найкращі твори Антонія Погорільського були написані саме тут, на Північній Сіверщині, і місцевий побут, мова та звичаї сіверських українців з великою любов'ю та спостережливістю були відображені та знайшли своє місце на сторінках його романів та повістей. У 1825—1828 рр. Антоній Погорільський пише та видає свою повість «Двійник, або Мої вечори в Малоросії», де, наслідуючи повістям свого улюбленого Гофмана, майстерно об'єднує в одне ціле реальність та фантастику, створюючи надзвичайний світ ілюзії та гротеску, що народжується та живе в його селі Погорільцях. Кожен вечір автор зустрічається у своєму домі з Двійником, добродушним та доброзичливим духом, з яким довгий час веде розмови про всякі незвичайні пригоди, які трапляються з людьми, та про події у потойбічному світі. Пригоди ці відбуваються у різних країнах світу — Німеччині, Франції, Москві, і співрозмовники, обговорюючи їх, завжди готові повірити у найфантастичніші випадки, зате довго сперечаються та ставлять під сумнів звичайні події звичайного життя, реальні та буденні. Навіть коли розмова заходить про духів та привидів, з'ясовується, що в них більше вірить сам автор, а його гість, сам виходець з іншого світу, більший реаліст, та існування духів повністю заперечує. Повість Погорільського, парадоксальна та приваблива, мала великий успіх у знавців літератури того часу. Навіть Пушкін згадував, що новелу «Лафертівська маківниця», яка входила до складу повісті, прочитав «двічі та одним духом». Саме завдяки цієї повісті Погорільського в українській та російській літературній мові з'являється слово «двійник», а разом з тим і такий психологічний термін, як «роздвоєння особи». Можливо, що таке саме «роздвоєння особи» відчував і сам Погорільський, нащадок українських козаків, але з юнацьких літ бранець імперської системи освіти та суспільних правил. Завершивши «Двійника», Олексій Перовський розпочинає працювати над головним романом свого життя, того, що задумав ще у молоді роки, навчаючись в університеті. Цей роман виходить друком у 1830—1833 рр. і стає першим великим за обсягом літературним твором з українського життя в російській та світовій літературі. Називається цей роман «Монастирка», і головні події його відбуваються також на Північній Сіверщині, там де жив і сам Погорільський. Головною героїнею роману є молода дівчина, Галечка Орленко, яка провела своє дитинство за мурами Петербурзького монастиря, відірвана від реального життя, та знайома з ним лише завдяки книжкам, що читала у монастирі. Орленко повертається на свою батьківщину, на Україну, з душею, переповненою благородними поривами, відкритою для пошуків правди та справедливості, але зустрічає на рідній землі лише застій та регрес. Місцеве дворянство, предки яких із зброєю в руках захищали свою свободу та незалежність Вітчизни, деградувало та перетворилося на живий брухт, не спроможний та не бажаючий нізащо боротися чи якось змінювати власне життя. Нащадки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи виродилися у кумедного Клима Сидоровича Дюндика, який боїться власної жінки, та навчає своїх дочок французької мови за допомогою хитрого росіянина Софронича, що сам вигадує нібито «французькі» слова, та забиває ними голови своїх учениць. Висміює Погорільський у романі й українських перевертнів, таких як пан Прижков, що мав від свого народження прізвище Прижко, але вигідно зрусифікувався, і став нібито росіянином.