Михайло Свєтін

Популярний комік театру і кіно, «улюбленець публіки». Прославився на початку 80-х років з виходом фільму «Чародії». Амплуа Свєтіна — «маленька людина», яка мріє вирватися зі свого несправедливого положення та самоствердитися. Знімається, переважно, в кінокомедіях.

Його шлях до слави був довгий і важкий. Володіючи яскраво вираженими даними коміка, Михайло Свєтін, тим не менш, не був прийнятий ні в один з московських театральних вузів — його називали бездарним, посилалися на дефект мови, на маленький зріст. Тоді він прийшов до театру Аркадія Райкіна і напросився до великого Естрадника в учні. Потім були провінційні підмостки в Камишині, Петропавловську, Іркутську, Кемерово, Пензі, Петрозаводську. На початку 80-х п'ятдесятирічний актор перебрався до північної столиці, де і почалася його нове, «зіркове життя».

Тоді ж він знявся в «Чародіях» і «Коханій жінці механіка Гаврилова», «Сільві» і «Безіменній зірці». У ті ж роки Михайло Гольцман став Михайлом Свєтіним, якого сьогодні впізнають на вулицях всі, і якого вітає з ювілеєм сам президент країни. У 1999 році Михайло Семенович був названий петербуржцями кращим актором сезону.

В останні роки Свєтін дуже незадоволений станом справ у театральному Петербурзі і, більшою мірою, кінорежисерами, які як і раніше пропонують йому лише комічні епізоди. Граючи головні ролі на сцені, він все більше відмовляється від зйомок. У 1997 році Михайло Семенович запропонував сценаристові Володимиру Єрьоміну ідею фільму про російського мужичка, який зібрався відпочити в європейській в'язниці. Сценарій був написаний, фільм під назвою «Хочу у в'язницю» знятий, але на головну роль був запрошений Володимир Ільїн. Свєтіну навіть авторський гонорар не заплатили.

У 1995 році він переніс операцію з шунтування серця, однак запевняє, що це на його способі життя ніяк не позначилося. «Я не можу сидіти на місці, — зізнається актор. — У мене енергія б'є через край. 70 — це не моя цифра, не мій вік. У мене зовсім інший ритм життя».

У 1955 році закінчив Київське музичне училище. Був актором драматичних театрів Іркутська, Кемерова, Пензи, Ленінграда. З 1980 року — в Ленінградському театрі Комедії ім. Н.П.Акімова.